Читать онлайн книгу "Афганський кут крилатої Серафими"

Афганський кут крилатоi Серафими
Раiса Плотникова


Подii гостросюжетного роману «Афганський кут крилатоi Серафими» беруть свiй початок на територii держави, де Радянський Союз веде неоголошену вiйну. Молода жiнка, опинившись у лавах так званого обмеженого контингенту, намагаеться збагнути, чому люди, обпаленi военними дiями, iнодi добровiльно поверталися в пекло i вважали роки, прожитi в Афганiстанi, найкращими роками свого життя. Вихоплюючи яскравi епiзоди з буденного перебування в бригадi на перетинi малих i значущих подiй, де люди знаходили не тiльки друзiв, а й зустрiчали негiдникiв серед своiх спiввiтчизникiв, авторка знайомить читача не стiльки з вiйною, скiльки iз побутом пiд час вiйни. Головна героiня роману Серафима Гай, потрапивши в гострий кут афганського пекла, знайшла поруч бiйнi свою пристрасну жiночу долю i, можливо, себе…





Раiса Плотникова

Афганський кут крилатоi Серафими





I


Лiтак не летiв, а борсався у повiтрi безпорадним залiзним метеликом. Вiн, то провалювався у бездонну прiрву, примушуючи пасажирiв дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врiзався у гранiтну скелю. За iлюмiнатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нiчого доброго не обiцяла. Люди пригнiчено мовчали. Хтось хапався за груди, хтось – за голову, чиiсь руки прикипiли до поручнiв, були вже й такi, що тримали пакети бiля рота.

– Я так боялась обстрiлу, – порушила мовчання огрядна бiлявка, заговоривши так, нiби зверталася до самоi себе. – Та тут i без обстрiлу – жах якийсь!

Їi трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, якi, змiшуючись iз тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання.

Серафима Гай, покопирсавшись у своiй невеличкiй валiзi дiстала звiдти бинт i вiдiрвала чималенький шмат.

– Витрiть обличчя, – простягнула руку до бiлявки.

Вони сидiли поруч.

– У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та.

– Нiчого, ми тут не на подiумi.

– А ви тiльки зблiдли. Я завжди заздрила жiнкам, якi мають темнi брови i вii.

Жiнка нiяково клiпнула червоними очима в обрамленнi безколiрних, ледь помiтних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у мiцний вузол свое густе рiвне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, i схопила пакет, вiдчуваючи що ii зараз знудить. Ще мить – i iй вже нiхто не буде заздрити. Сама собi здалася схожою на хруща у сiрниковiй коробочцi, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапки – не шкряботить навiть. Звичайно, тут не одна вона така, але вiд усвiдомлення цього чомусь не легшае. Клята бовтанка вителiпуе нутрощi, перевiряючи на мiцнiсть вестибулярний апарат, а вiн же все життя мучив своею недосконалiстю. Несподiваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася i встигла подумати: «Ну якого дiдька – не до контактiв».

– Бачу, тобi зле, чорноброва, – сказав чоловiк у вiйськовому, – то, може, пiгулку?

Це все, що Серафимi вдалося розгледiти i почути, бо ii понесло… Подумки проклинаючи свое паскудне становище, припала до пакета. Про щось iнше думати вже не могла.

Через п’ять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залiзне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкостi – мало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такiй «пiковiй» ситуацii стюардеса звiльнила Гай вiд пакета, допомагаючи порадами врiвноважити становище, очi самi собою заплющились – бачити не хотiлось анiкогiсiнько.

– Ну що, чорноброва, легше? Потрiпав тебе «афганець», – почула побiля вуха голос, який належав все тому ж чоловiковi.

– Який ще «афганець»? – вiдповiла на запитання запитанням, вiдчуваючи деяку полегкiсть у нутрощах i водночас неабияке роздратування, що струмувало вбiк вiйськового.

– Вiтер такий, пiвденно-захiдний. Дме мiсяць, а то й два.

– А-а-а… – i знову заплющила очi, вiдштовхуючи вiд себе всi слова i доторки, ставлячи навмисний бар’ер у спiлкуваннi.

Лiтак все ще борсався у тенетах вiтру, але, вiдчуваючи себе розчленованою i спустошеною, Серафима сприймала зовнiшне з байдужiстю глядача.

Сусiдка по сидiнню дiстала косметичку i пiдмальовувала очi та вуста. Вона вже точно не заздрила нiкому iз присутнiх.

Коли бортпровiдниця м’яким, лоскiтливим, трохи схожим на кошаче муркотiння, голосом попередила про прибуття до мiжнародного аеропорту в Кандагарi, загальний настрiй анiскiлечки не полiпшився. Всiм стало ясно: лiтовище Кабула закрите через погоднi умови, передбачаеться дуже довга дорога.

Чималий лiтак ТУ-134, щiльно доукомплектований молоденькими солдатами, якi щойно пiзнали «солодощi» муштри у передмiстях Термеза, торкнувся смуги i покотився легко, безтурботно, наче нiякий «афганець» нiколи його не телiпав.

Серафимина сусiдка, допудрюючи носика i набуваючи цiлком пристойного вигляду, схилила голову набiк i запитала:

– Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою.

– Серафима Гай. Теж – за наймом.

– Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?

– Можна.

– Ти звiдкiля?

– З Украiни. А – ти?

– «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобi не страшно? Тут убивають, тут багато смертi.

– Смерть всюдисуща, вона е скрiзь – не тiльки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в менi – я його не займаю, нехай собi…

– В тобi спить страх, а в менi велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починае потроху гризти мене.

Стюардеса знову замуркотiла, запрошуючи командирський склад, цивiльних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли бiля трапу, ховаючи до валiзок щойно перевiренi документи й уточнюючи свою приналежнiсть до «решти,» чи то пак цивiльних, коли важкий тупiт солдатських черевикiв сколихнув довкiлля. Хлопчаки бiгли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях вiйськовi квитки нарозхрiст, як при посадцi на лiтак.

– То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминоi свiдомостi одночасно з обережним доторком до руки.

Сiпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито вiдвертий погляд на статуру, а потiм на погони – зiрочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнiшнiсть була переконливою: середнiй зрiст, помiтна огряднiсть, русяве, трохи iжакувате волосся, глибоко посадженi свiтло-карi очi. Та найбiльше вразила засмага жовтуватого вiдтiнку. Поруч стояв ще якийсь вiйськовий невисокого зросту, але жiноча увага ковзнула мимо нього.

– Жива, – вiдповiла коротко.

– То до Кабулу будемо добиратися разом?

– Напевне.

– У такому випадку пора познайомитись, – i, механiчно козирнувши вiльною вiд валiзи рукою, вiдрекомендувався:

– Гуров.

– Гай, – вiдповiла жiнка, трохи роздратовано примруживши очi.

– А iм’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – i, несподiвано знiтившись мов школярик, першим простягнув руку для привiтання.

– Серафима.

Схилила голову набiк, вiдчувши мiцний потиск твердоi долонi i враз вiдсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортицi i, не зронивши бiльше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту i скам’янiла, як та скiфська баба, вiдчуваючи на своiй спинi пекельний погляд карих очей.

– Клеiться? – з ходу запитала Шахманова.

Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врештi-решт, хiба вона знае, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подiя! У дорозi люди завжди знайомляться, розмовляють, дiляться враженнями, залицяються, навiть розповiдають одне одному про власнi таемницi i вади, чого, боронь боже, довiрити близьким знайомим.

Потiм шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливаеться у пам’ятi, наче кола по водi.

Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капiтан, проходячи мимо, несподiвано зупинився i заговорив до неi:

– Можна тебе на хвилинку?

І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприемно шпортонуло ii непросту натуру, нiчого не вiдповiла, та трохи насторожилась.

– Вiдiйди! – недбало кинув у бiк Лори вiйськовий.

Та запитально поглянула на Серафиму i, отримавши мовчазну згоду, зробила кiлька крокiв.

– Давай спробуемо поговорити, – сказав офiцер спокiйним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жiнку, був липучим. – Хочу тебе трохи проiнструктувати.

– А мене вже iнструктували у Союзi.

– Це не той iнструктаж – це особливий, житейський.

– Про що?

– Про те, що жiночка ти нiчогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклi потерпае не менше, нiж вiд кулi, i чiплятися до тебе будуть щонайменше тричi на день…

– Отже?..

– Отже – тримайся нас з Гуровим.

– Ха…Це означае, що ви чiплятися не будете?

– Принаймнi я – точно.

– Ага… Значить – вiн.

– Послухай, тут все не так, як у нормальному життi, бо часу на довге залицяння не завжди вистачае.

Серафима безглуздо посмiхнулася. Так бувае не завжди – так бувае лишень тодi, коли слова зависають у повiтрi петлею або застряють у горлi квачем. Добре, якщо ти вживаеш мiцнi вирази i один з них, вириваючись iз твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливiсть дихнути на повнi груди… А якщо в тебе нiколи не виходило залаятися по-справжньому?

– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаешся? Дiло хазяйське, але запевняю: матимеш пiдтримку, – невеликий, кругленький чоловiчок настирно втовкмачував у свiдомiсть молодоi жiнки якiсь переваги.

Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирi i продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами еврейського фiлософа, що найкраща вiдповiдь дурневi – мовчання, так, може, цей чоловiк i не дурень – спробуй, розбери iх тут.

– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капiтан. – То нехай iншим разом. Добро?

– Добро.

Капiтана не стало, можливо вiн ще й на десять крокiв не вiдiйшов, а Серафима полегшено зiтхнула, усвiдомивши що його немае поряд. Пiдвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцiльна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навiть пекуче повiтря здавалося жовтим, у пiдсвiдомостi промайнула i засмага на обличчi Гурова iз тiеi ж палiтри.

– Все нормально? – Лорине запитання остаточно повернуло до дiйсностi.

– Угу.

– То, давай до гурту! Там вирiшуеться питання нашоi фантастичноi прогулянки до Кабула.

Йшли поволi, розглядаючи химерну конструкцiю аеропорту, – будова нагадувала восьминога, що невiдомо якою силою потрапив на цю пекельну, зашкарублу вiд сонячного промiння землю. Залiзобетоннi лапи споруди нагадували щупальця, якi тягнуться до злiтноi смуги, а великi напiвовальнi примiщення виблискували склом, наче багатооке НЛО.

Гурт новоприбулих розташувався бiля стiни у затiнку. Повмощувавшись на власних речах, люди лiниво перекидались словами, знайомились – хто охоче, а хто й не дуже, чекали розпоряджень. Захопленi зненацька у тенета неймовiрноi спеки i дурноi ситуацii, вони вже не належали собi. Колесо подiй набирало обертiв. А покотилося воно значно ранiше. Ще там, у Союзi. І в кожного по-своему. Тепер збилися докупи пiд стiною залiзобетонного рукотворного монстра i чекають, що та як. І якось воно буде.

Назад дороги немае, подумала Гай. А що, як ii i попереду немае? І ця безглузда втеча по бездорiжжю нiкуди не приведе? Рвонула зненацька свiт за очi, а може, треба було замовити по профспiлковiй лiнii путiвку подалi, i в ролi туриста насолоджуватися краевидами Волги-матiнки чи засмагати десь на узбережжi одного з вiтчизняних морiв. Тим часом там, удома, щось би владналося…

– Поглянь, який бридкий цуцик винюхуе твою валiзу! – вигукнула Лора, збиваючи Серафиму з думки. – Пiшов звiдси, ану, пiшов!

Кострубате триноге собача притислося до асфальту, але залишилось на мiсцi.

– Не треба, не чiпай його, – сказала Гай, звiвши докупи своi темнi брови, i схилилася над валiзою. – Йди сюди, дурнику, не бiйся, йди.

А воно й не боялося. Хитнувши куцим хвостом, химерно завертiлося коло нiг. Поласувавши шматочком тонесенько накраяного росiйського сиру, запопадливо заглядало Серафимi в очi, час вiд часу зриваючись на ледь чутне скиглення. Унюхавши ще щось iстiвне, намагалося пiдстрибнути та завалилось набiк на культю, але швидко пiдхопилося i пiймало з руки черговий шматочок.

– А можна я буду вашою собачкою? – почувся голос за спиною.

Гай сiпнула головою, поглянула на незнайомого чоловiка так, немов голкою широнула, але промовчала. Той знiтився i пiшов геть.

Серафимi стало смiшно. У неi останнiм часом алергiя на чоловiчий дух. Не те щоб невилiковна, та затяжна. Чого доброго цей суто неконтактний день оберне ii на таку собi новоспечену афганську коброчку. Отут вже й навчиться сичати, випускати жало i що ще там… Колега по роботi, переконана стара дiва Зiна Бас, iз цього приводу весь час повторювала, що клин клином вибивають. Але хiба мусиш, коли не хочеш?… Досить. Начудила вже. Зачепилася ненароком за солдата, який повернувся з Афгану, думала, минеться. Не минулось. Влипла. Тепер вже хоч лобом бийся об оце залiзобетонне страховисько, всеодно буде схожою на всiх, зiллеться з масами. Контингент поглине ii так, як колись поглинало слово «дитдомiвська». Це було тавром, яке визначало статус, яке давало право бiльшостi вiдразу робити крок убiк, наче ти хвора на щось невилiковне, i все те написано у тебе на лобi. Тут теж усi в одному оберемку. Та хiба iй звикати? Все життя у юрмi: дитячий будинок, iнтернат, iнститут, а тепер – Афганiстан…

Гай сумно всмiхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жiнки тут були i до неi, i про них у Союзi говорили по-рiзному. Теж таврували. Найчастiше словом «чекiстка» – та, що продаеться за чеки. Такий у нас народ – або пiдносить, або пикою в багнюку. Золотоi середини не iснуе. Щоправда, до чоловiкiв було трохи iнше ставлення, iх називали афганцями, наче той вiтер, який щойно розтелiпав усi тельбухи, iм спiвчували, iх нагороджували, часто вже посмертно. Словом, посилаючи на смерть, iх шанували.

– Приготуйте документи, – густий баритон Гурова сколихнув розпечене повiтря. – 3 цiеi митi ви переходите в мое розпорядження. Капiтан Донець проведе короткий iнструктаж.

Невеличкого зросту офiцер, тримаючи в руцi малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:

– Перебуваючи на територii дружнього Афганiстану, пам’ятайте, що ви е представниками армii, яка подала руку допомоги народам…


* * *

Колона вiйськовоi технiки, розтинаючи простiр важким гулом, наближалася до Кандагару.

Серафима i Лора сидiли в кабiнi «Уралу» поруч водiя-узбека. Парадоксально веселий настрiй Шахмановоi можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тiсному просторi кабiни.

– Лоро, не збагну, коли ти встигла? – запитала Гай.

– Мене лейтенантик пригостив. А що, не можна? Знаеш, вiн таке курчатко, такий душманчик.

– Чому це душманчик?

– Просто менi це слiвце подобаеться. Дух – не подобаеться, а душманчик – класно.

– Зачинiть вiкно, – перебив не дуже привiтним голосом нетверезе Лорине базiкання солдат, помiтивши ii намагання просунути голову в отвiр.

– Хлопчику, менi жарко. Я хочу дихнути свiжим повiтрям Афгану.

– Лоро, не чуди, – спробувала вплинути на каверзну жiнку Серафима.

– Попереду «чорний майдан». І взагалi, Кандагар – суцiльнi руiни, весь час пострiли. Якщо вийти в мiсто без зброi, то за ваше життя нiхто й копiйки не дасть, – намагався пояснити ситуацiю водiй.

– І що ти таке говориш? Я читала всi газетнi публiкацii, я не прогавила жодного телерепортажу перед поiздкою. Всi в один голос волають про нацiональне примирення, кажуть, що вчорашнi вороги цiлуються на майданах, – п’яненька Лора демонструвала власну обiзнанiсть, але вiкно все ж таки зачинила.

У мiсто колона в’iхала, наiжачившись автоматами. Солдати напружено слiдкували за кожним сектором, спрямовуючи туди зброю. Розкурочений, випалений асфальт свiдчив то про спалений танк, то про пiдiрвану на фугаснiй бомбi бронемашину. Нiде жодноi живоi душi, мертвi руiни – залишки будiвель погрозливо мовчали.

Серафима напружено вдивляючись у зловiсний мiський пейзаж, вперше усвiдомила фатальнiсть подiй, якi вiдбувалися на цiй закам’янiлiй землi. Будиночки на пагорбах, мов ластiв’ячi гнiздечка, повернутi догори ногами, – туляться одне до одного жалюгiдними купками, i не збагнути, де кiнчаеться одне помешкання, а де починаеться iнше. Коли проскочили на швидкостi «чорний майдан», хлопчисько-водiй полегшено зiтхнув.

Виiхали за мiсто. Важкий автомобiль котився шляхом, перевантажена спекою i подiями свiдомiсть чомусь не хотiла сприймати незвичайного довкiлля. Дивилася у вiкно i нiчогiсiнько не бачила, бо думка зробила розворот i полинула у той свiт, iз якого вона потрапила у цю зону. Чи думала Гай пiвроку тому, беручи перше свое iнтерв’ю для районки у солдата-афганця, що колись зробить цей крок свiдомо, без примусу? Адзузьки! Нiчогiсiнько вона тодi не думала. Статтю не надрукували, бо такий собi редактор, вiн же цензор-патрiот «зарiзав».

«Ну, що ви, амазоночко, хiба таке можна друкувати?! Це називаеться з ножем бiля горла», – казав повiльно, дивлячись на ii засмагле плече i облизуючи тонкi шнурочки ласих губ. Його обидвi руки в той час копошилися десь пiд письмовим причандаллям, i Серафимi було страшенно бридко й соромно за думки, на якi наводило це копошiння.

Вона знала, що пише не про те, що краще про вождiв… Але ще не прийшов час писати про вождiв так, як бачилось. Замовкла. Нi, не замовкла – затаiлася. Розмежувала свiт на якiсь фiгури власного уявлення та й затаiлася, мандруючи з кола в трикутник. Де ж вона зараз? Де…? У замкнутому просторi, який нагадуе загадковий «Чорний квадрат» Малевича чи в кабiнi, на яку нацiлено катзна-який там мiномет? Он, поруч, спить новоспечена подруга з обвислими, мокрими вiд поту персами, великi плями затопили вологою низ розхристаноi блузки. Краще б цi пiвкулi розпирало материнське молоко в очiкуваннi крихiтних губенят маленького пуцьвiрiнка.

Лора глибоко вдихнула, i щiльне нежiноче хропiння ознаменувало початок фантастичноi рулади. Серафима винувато поглянула на солдата, нiяковiючи, сказала:

– Вибач, так уже трапилось.

Той промовчав i уява знову полинула у фiгуру-згадку. Цього разу було щось м’яке овальне – напевне, коло чи бодай напiвколо. Десь там рiдна провiнцiя – мiсто, яке можна розмiстити на долонi. Вона частенько так робила – забиралася на дах дев’ятиповерхового будинку, в якому жила i, простягнувши руку долонею догори, прилаштовувала ii так, що майже всi вулицi й майдани були нiбито на долонi. У цьому було щось чудернацьке, iграшкове, але iй подобалось…

Вибух трусонув чималенький «Урал» так конкретно, що нi усвiдомити, нi збагнути – лишень завмерти, вiдчуваючи, як власне серце обiрвалося i шубовснуло не знати куди.

– Фугаска, – вигукнув узбек i, рвонувши дверi машини, випав, волаючи:

– Виходь, виходь!

– Лоро! Дверi! – закричала Серафима, штовхаючи дебеле тiло.

– Я боюся, мене там вб’ють, – безпомiчно верещала та неймовiрно високим голосом.

Серафима перевалилася через Лору i шпортонула дверцята автомобiля.

– Плигай i падай на землю, – кричала Гай, а голос тонув у трiскотнi полум’я i пострiлiв, у якомусь незнайомому завиваннi.

Лора вп’ялася руками у сидiння й iстерично тремтiла. Тодi Серафима, перемiстившись на мiсце водiя, зробила розворот i штурнула обома ногами Шахманову. Чи то удар був сильним, чи то супротиву було на йоту, але випала та легко, наче вилетiла. Через лiченi секунди обидвi жiнки лежали пiд автомобiлем, намагаючись що-небудь второпати. Плазуючи помiж колiс, до них приеднався водiй i, перекрикуючи гудiння полум’я i хаотичнi пострiли, загорлав:

– Рвонуло машини за три вiд нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер знiме.

Притиснутi до розпеченого асфальту страхом, який вичавив iз тiла неабияку дозу липкого поту, Серафима i Лора лежали пiд залiзними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшнi звуки не зникали. Стрiлянина то стихала на секунду-двi, то шквалом розтинала простiр, iнодi долинали крики, але найдошкульнiше завивало полум’я, роздуте «афганцем.»

Кожна хвилина розтягувалась у неусвiдомлено довгий промiжок часу, i коли хтось настирно сiпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальнiстю, такою ж нереальнiстю, як i все попередне життя.

– Плазуйте за мною, – почула вже знайомий голос Гурова. – Помiж машинами не пiднiматися, але рухатися швидко.

Гарячий асфальт здирав шкiру на лiктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкоi свiтлоi тканини прикривали тiло. Лора ж у куцiй спiдничцi човгала дебелими литками, роздираючи iх в кров, i вiд болю та страху скiмлила.

– Швиденько, давай, давай, – махав рукою Гуров з-пiд колiс БТР. – За мною, у самий хвiст колони.

Вiдчувалося, що дорога трохи звернула вбiк, i остання та передостання машини опинилися нiби за рогом, iх добряче розкурочило i, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманiв.

За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузькоi гiрськоi ущелини. Серафима бiгла за капiтаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду. Коли ущелина затиснула iх обценьками, довелося дертися на гору. Невисокий, але доволi крутий схил з крихкоi породи, яка обламувалася пiд руками i вагою тiла, долали поспiхом.

– Серафимко, не кидай мене, не кидай, – бубонiла Лора, повторюючи слова, наче молитву.

На одному виступi вона зависла, бовтаючи в повiтрi ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.

– Тримай, – кинув iй ремiнь.

Вона мiцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, i вони обое зiрвалися в ущелину.

– Лоро, Лоро, ти жива? – гукала Серафима здушеним голосом.

– Жива, але малий… Я не знаю, що з ним, вiн упав донизу головою – здаеться, не дихае.

– Чекай, я зараз, – капiтан Донець сповзав iз крутосхилу, що було не менш складним, нiж пiдйом, бо нiякiсiньких пристосувань, ясна рiч, не було.

Серафима затаiлася на крихiтному плато в тривожному очiкуваннi. Хаотичний перебiг думок i вiдчуття самотностi тисли свiдомiсть. Коли Донець i Лора з’явилися поруч, вiдразу все збагнула. Ось вона, ii величнiсть смерть – без будь-якоi божественноi тоги – нi поплакати задля годиться, нi пожалiти по-людськи. Хоча б душа обiзвалась i заридала ридма! Мовчить, зацiпило, а колись же над билинкою сльози лились.

– Це я винна, – схлипнула Шахманова. – Вiн же ще зовсiм малий, хлопчисько…

– Вперед, – коротко скомандував капiтан. – Твое каяття вже нiкому не зарадить.


* * *

Сонце було в зенiтi, «афганець» дув, немов з диявольськоi пащi, повiтря, затрамбоване крихiтними пiсчинками, вдихалося мiкроскопiчними дозами, надiя на порятунок була на вiдстанi уяви.

Четверо чоловiкiв у вiйськовому: полковник Гуров, капiтан Донець, атлетичноi статури сержант Алiмов, рядовий Мусiн – сидiли пiд невеличким виступом скелi i уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.

– Я не хочу бiльше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуеш, вбий! – Лора заскиглила несподiвано, неголосно, але це здалося не менш iстеричним, i недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об нiму скелю.

Обличчя, порепане, з червоними виразками вiд сонячних опiкiв, почало вкриватися цiвочками кровi. Серафима схопила Шахманову за плечi, й розмашистий ляпас вiдкинув набiк спотворене лице.

– Прийде час – помреш, а зараз просто помовч, – сказала хрипким, наче затвердiлим голосом.

Потiм, ставши спиною до чоловiкiв, почала розстiбати подерту блузку. Стягнула рвучким рухом верхню частину бiлизни i, витираючи заюшене обличчя Лори колись бiлим мережевним, а зараз посiрiлим вiд поту i бруду бюстгалтером, вiдчула, як власне роздратування пiдступило до самiсiнького горла пiною. Але ж вона тверда, вона терпляча…

– Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуемо вижити, а жити по-людськи будемо потiм i оплакувати себе та iнших будемо потiм.

– Тобi легше – ти он яка, а я бiльше не можу.

– Нi, ти можеш, ми всi можемо. Наша кров не стане голубiшою вiд удаваноi манiрностi й вмiння втрачати чи то свiдомiсть, чи то самоконтроль.

– Серафимко, ти така чудна, – сказала Лора трохи спокiйнiшим голосом. – Ти розмовляеш якось непросто.

– Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.

– А я, що, по-твоему, пустоголова?

– Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоцii випереджають думку.

– Менi б зараз грамiв сто п’ятдесят, – Лора облизнула роз’ятренi спрагою вуста.

– Ти теж дивна. Ну як у таку спеку можна думати про горiлку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобiса думаеться!)

– Застiбки блузку, Гуров iде сюди.

Гай, збагнувши власну розхристанiсть, заходилася коло дрiбних гудзикiв, неслухнянi пальцi ще копошилися бiля грудей, коли пiдiйшов полковник.

– Знаю, що це не порятуе, але все ж таки, – вимовляючи слова надтрiснутим голосом, простягнув Серафимi невеличку армiйську напiвпорожню флягу.

Клята застiбка нiяк не пiдкорялася i, прикриваючи лiвою рукою вимушене декольте, жiнка правицею взяла денце теплоi, майже гарячоi посудини. Гуров не вiдпустив флягу, i ii пальцi за мить доторку, майже, як i тодi, в аеропорту, пронизало струмом.

Дивлячись прямiсiнько в очi чоловiковi, Серафима промовила:

– Гра, споконвiчна гра, але чи час?

– Я мислю, що навiть коли ми помираемо, коли нас вбивають, ми не думаемо про смерть – ми думаемо про тих, кого любили.

– Ви маете рацiю, але так хочеться пити, – i подоба iронiчноi усмiшки торкнулася жiночих вуст.

– І справдi, що це я знову, – сказав розгублено i опустив руку.

Серафима передала флягу Лорi, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосi мовила:

– Не густо.

– Дiлiться – це останнi краплi, – сказав Гуров i зробив крок у бiк вiйськових, та на мить затримався i додав: – Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» i все буде о’кей.

Лора зробила один-единий ковток i мужньо передала посудину Серафимi. Гай, тамуючи в собi дивне, чи не перше в життi усвiдомлене вiдчуття спраги, що сидить десь глибоко всерединi i монстром смокче, вимагае, ссе, прилаштувала флягу до ремiнця на брюках. Зробила кiлька крокiв, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато клiпнувши вiями, Серафима зняла посудину, обережно вiдмiряла свiй ковток.

Вузенька стежка пiднiмалася по вертикалi, мережачи у скелястому ландшафтi загадковий лабiринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слiд у слiд. Попереду вправно, безшумно, наче гiрський барс, iшов Гуров, за ним, помiтно хекаючи, поспiшав капiтан Донець, вiн час вiд часу озирався i допомагав Лорi, яка намагалася не вiдриватися нi на крок.

Серафима, долаючи пiдйом, усвiдомлювала цю, не вельми рiвну стежку, як вiдрiзок прямоi. Дивно – нiколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все свое свiдоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосiб простiше вирiшувати завдання, якi химерувала перед нею кожна наступна мить.

– Давайте я пiду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусiн, що йшов позаду й iнодi несмiливо пiдштовхував жiнку.

Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, вiдзначаючи кругленький картоплинкою нiс i синi-пресинi очi.

– Давно пора, – пiдтримав рядового азiатський здоровань – сержант Алiмов.

Серафима критично поглянула на своi розiдранi до кровi руки i, вiдчувши зайвий раз дрiж у м’язах нiг, погодилась.

– Льоха, бачиш виступ. Зiпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацiею сержант.

Вiн уважно стежив за повiльними рухами Мусiна i Серафими та несподiвано рiзко i пронизливо засичав:

– Стiй, не рухатись! Завмерли, чуете, завмерли!

– Що там? – ледве тримаючись на крихiтному виступi, прохрипiв Мусiн.

– Мiна! Італiйська протипiхотна мiна, я думав, що то дрiбний базальт, а то мiна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.

Гай даремне прикувала погляд до стежини – нiчого не могла вгледiти, вгадати, тiльки вiдчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розiрвати на дрiбне шмаття. Секунди миготiли з подвоеною швидкiстю…

– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину i обережно обмалюй камiнцем мiну, – командував Алiмов.

Вони обминули мiну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своiх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки i вголос, сподiваючись на гранi вiдчаю, ставлячи собi за мету одне-едине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потiм, здавалося, навiть мета – вижити – не iснуе, треба тiльки подолати зараз бар’ер.

Стежка круто повернула i обiрвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повiтрi. Лора лежала долiлиць, Донець – горiлиць, обое важко дихали, Гуров сидiв поруч, побачивши Серафиму, Алiмова i Мусiна, пружно скочив на ноги.

– Чому затрималися, що трапилось?

– Зараз вiдсапаюся, товаришу полковник, i все поясню, – у грудях Алiмова за кожним словом трохи присвистувало.

– Гай, ти як? – турбота у поглядi Гурова здалася Серафимi натуральною, а слова як слова – буденна банальнiсть.

Перемагаючи бiль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось вiдповiсти, але спромоглася на одне-едине слово:

– Полетiти б.

Їi погляд ковзнув у далечiнь i здивування завмерло на обличчi.

– Ну, як попрацювали нашi доблеснi iнтернацiоналiсти? – кинув запитання полковник. – Цiлу гору засипали бляшанками з-пiд консервiв, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тiльки надiя на порятунок.


* * *

Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’iхало на потилицю тiеi скелi, а потiм сповзе в урвище, i жоднi галактики не мають сюди нiякiсiнького стосунку.

Гай сидiла на рудiй землi, яку й землею не назвеш, – скорiше камiнням, облизуючи губи i вiдчувала солоно-терпкий присмак кровi й дрiбнi пiщинки на зубах. Час вiд часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного органiзму й «афганцю» все повторювалося знову i знову. Навколо ходили люди у вiйськовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а iй все те було нi до чого, бо не хотiлося нi говорити, нi думати, нi спати, нi iсти, навiть пити i вмитися не хотiлося.

– Серафимо, пiшли до модуля[1 - Складний дерев’яний будиночок.], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посмiхалася на всi тридцять iз недохватом, бо два зуба виплюнула пiсля падiння зi скелi.

– Зараз iду, – сказала Гай, але з мiсця не рушила.

Непомiтно, м’якими кошачими кроками пiдiйшов Гуров i сiв поруч, простягаючи Серафимi мiдний кухоль.

– Випий чаю. Коли земля висковзуе з-пiд нiг, противагою негативному може бути навiть ковток чаю.

– Зараз вип’ю, – вiдповiла i йому далеким, байдужим голосом.

Лора вмостилася побiля полковника i, вiдкидаючи к лихiй годинi субординацiю, схилила голову йому на плече.

– Слухай, Гуров, скажи менi правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очi.

– Менi вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.

– Хоробрий? – пiдкинула нотку iронii Лора.

– Нi, загартований.

– Чому ж потрапили у таке пекло?

– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».

– Коли менi в дитинствi пропонували чай iз «пiском», я казала, щоб «пiсок» – на хлiб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним пiском, – обiзвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мiй особистий фатум – «афганець», бо вже втрете за один-единий день потерпаю вiд нього.

– То пiшли вже до модуля, – Лора пiдвелася, осмикнула спiдничку, яка все одно не сховала обдертих нiг.

Гай зробила спробу рушити з мiсця, але полковник, опустивши руку на ii плече, м’яко сказав:

– Посидь.

А iй було байдуже – сидiти чи йти, вона втратила здатнiсть самостiйного мислення, сидiла, пiдiбгавши пiд себе ноги, спостерiгаючи загiпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепiрену лапу звiра. Сонце таки шубовснуло за гору, i сутiнки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у мiсячний пейзаж – камiння, пилюка…

Ранок розпочався стрiмко. Гуркiт надавив на сонну свiдомiсть жiнок згори i примусив вибiгти з модуля, на ходу застiбаючи гудзики нехитрого одягу, який милостиво залишила доля.

– Дiвчата, це «вертушка» за нами, – перекрикуючи гуркiт гелiкоптера, горлав капiтан Донець. – Давайте, збирайтеся.

– Що накажете збирати? – крикнула Лора.

– Все що маеш – подряпини, помилки, повнiсiнький рот пiску i фантастичне почуття iнтернацiоналiзму, – пiдказала Серафима, не впевнена, що ii хтось почув.

Мружачись вiд сонячного сяйва, вона задерла голову i стежила, як Мi-8, зависнувши над вузеньким плато, спустошував свое нутро: спочатку падали якiсь пакунки, а потiм по канатних схiдцях, розгойдуючись, злiзли двое безвусих солдатiв.

– За мною, дiвчата, – крикнув Донець i вхопився за край схiдцiв.

– Знову вертикаль, щось останнiм часом iх побiльшало, – константувала Серафима, – але нiчого не вдiеш, аби тiльки моя геометрична пристрасть не ознаменувалася Бермудським трикутником.

– Я нiчого не второпала, – обiзвалася Лора.

– А це й не обов’язково.

Капiтан зник у кругленькому черевi гелiкоптера. Серафима i Лора перезирнулися, вирiшуючи долю першостi i, сприйнявши верхотуру як единий реальний вихiд зi становища, Гай, трохи прихиляючись вiд потоку повiтря, пiшла до драбини. На щастя «афганець» на сьогоднiшнiй ранок змилостивився i дещо послабив шарпання. Гуров пiдбiг тiеi митi, коли Серафимина нога вже стала на хиткий канат. Полковник щось пояснював, жестикулюючи, намагався щось втовкмачити, але шум зносив його слова кудись убiк, i, безглуздо кивнувши головою на знак згоди, Гай подалася нагору. Мiцне тiло пiдсвiдомо знаходило якiсь мавп’ячi рухи, пози, а надмiр впертостi додавав сил i рiшучостi, якi долали дилетанство в не такому вже й простому дiлi. Коли Донець допомiг перетнути межу своерiдного балансування, з ходу не втримався вiд коментарiв:

– Гай, а ти – прямо супер!

– Ага, супер-налякана мазохiстка, що втiлюе власне придурювання бути сильною, але якби не стримувалась, то зуби цокотiли б.

– Боюсь, що з Шахмановою цокотiнням зубiв не обiйдеться, – крикнув капiтан i схилився над отвором.

Серафима примостилася на вузенькiй лавi, опановуючи чергову змiну становища. Донець повис на борту гелiкоптера.

– Та що ти робиш, теж менi, гойдалку знайшла! – кричав сам до себе, та дещо долiтало й до Серафими, хоча призначалося Лорi. – Нi, ви бачили таку ненормальну? Та ти поглянь на неi – регоче аж заходиться. Я думав, вона зi страху гепне додолу, а вона вiд смiху звалиться.

Нiхто не второпав, чому Лорi так весело – ну причудило, ну уявила себе знизу, з спiдницею у станi авралу – не на литках нiг, а на стегнах, може б, i далi пiдiбгалася – так стегна ж були нiвроку… Ввалилася в гелiкоптер весела-веселiсiнька.

– Нi, бабоньки, всяке бачив, але ви, таки, американськi, iй-богу, – Донець, мабуть, вже махнув рукою на свiй армiйський чин поряд з Серафимою та Лорою i почувався трохи цивiльним, а значить, вiльнiшим.

Коли Гуров, Мусiн i Алiмов доповнили вже знайомий склад групи, гелiкоптер зробив незначний розворот i поволi рушив над близькими скелями, скорiше навiть помiж ними. Лора припала до невеликого iлюмiнатора i раптом голосно закричала:

– Дивiться, дивiться, там люди у стьобаних халатах i з гвинтiвками.

По знайомiй крутiй стежцi дерлися душмани. З пiлотськоi кабiни, не цiлячись, навмання хтось дав автоматну чергу.


* * *

Так не бувае! Бувае гiрше, бувае краще, але так, щоб вона далеко-далеко вiд свого дому, пiд цим низьким гарячим сонцем – це просто якась мiзансцена, чи може, спонтанна реалiзацiя свого життя. Чому вона тут? Запитання е, а вiдповiдь… А що, коли iй не важливо все те, що стосуеться результату – важлива лише дiяльнiсть сама по собi.

Серафима сидiла з авторучкою в руцi перед аркушем паперу у клiтинку – треба було дописати листа, але думки збивались, вiдволiкали.

– Гай, ура! Я роздобула «джмеля» i купу всякого причандалля, а для тебе навiть шмотки. – Лора стояла на порозi кiмнати, обвiшана, немов базарна торговка всячиною, тримаючи в руках чайник i пристрiй для приготування iжi, який заправлявся гасом.

– Ого! Ну, ти даеш! Кого це пограбувала? – Серафима кинула авторучку i даремне намагання склеiти слова докупи.

– Провернула аферу. Я, звичайно, аферистка, але яка класна! Правда ж?

– Вiдчуваеться, що ти непогано вiдсвяткувала свою аферу. Ну й запах! – Серафима розукомплектовувала Лору, трохи вiдвертаючись вiд гарячого, хмiльного подиху подруги.

– Благо, що самогоноварiння тут поставлено на широку ногу i я не пропаду, – багатозначно пiдняла пальця догори п’янiюча «аферистка», – А цей ось лапсердачок i спiдничка для тебе, бо я не того, ну, не влажу.

Вiдчувалося, що Лору розвозить, i Серафима, не чекаючи наслiдкiв, заманила ii в лiжко. Плюхнувшись усiею чималенькою вагою на хиткий пружинний матрац, Шахманова одразу, без найменшого iнтервалу, загудiла – це була безперечна ознака нетверезого глибокого сну.

Недописаний лист чекав.

«… потiм, Нелю, ми гелiкоптером повернулися в Кандагар, а звiдтiля – лiтаком до Кабула. Розподiльчий пункт i таке iнше промайнуло, як увi снi. Далi трапилось так, що знадобились моi друкарськi вправи (позитивнi моменти рiдноi журналiстики), i я, замiсть чужоi менi торгiвлi, опинилась на посадi секретаря-друкарки.

Моя дивна спiвмешканка Лора налагоджуе побут, бо ми з нею пiсля втрати особистого майна неiмущi.

Нелочко, я живу тепер у казенному свiтi, навiть листи пишу казеннi, i згадую нашi кавоманськi вечори з Петраркою i Пастернаком, з Вернадським i Сковородою, а ще – «наiдання» живописом на Арбатi i в Третяковцi. Ми народилися з тобою рiзними, але рiвними, наш iлюзорний свiт дав свободу спiлкування – надiйне поеднання протилежностей. Та, здаеться, реалiзовуючи свою особистiсть, я зробила дурницю. Полай мене – не зовсiм дурну, але й не дуже розумну, хоча, мабуть, тiльки безпросвiтний тупак може претендувати на стовiдсоткову страховку вiд помилок.

Страшенно скучила за тобою i за Костиком. Пишiть, моi рiднi, пишiть все до дрiбничок. Ваша Серафима».

Лист закiнчено, Лора спить, видаючи звукову абракадабру, спека опiсля шiстнадцятоi години починае трохи спадати, внутрiшнiй стан дискомфорту – навпаки – аж, аж…

– Сходити в крамницю, – сказала вголос Серафима, згадавши, що вони тепер можуть приготувати власний, а не казенний чай i навiть каву.

Не зважаючи на середину жовтня, нахабна спека мiцно хапала в обiйми все живе, додаючи вряди-годи колючi подихи «афганця», який закручував свiй пiсчаний танок вiд недалекоi пустелi. Розложистий, ще зеленкуватий карагач[2 - Рослина, росте кущем.] i невеличкий басейн трохи радували погляд. Сухувата кам’яно-пiсчана екзотика всеодно провокувала щось на зразок неопесимiзму.

Пiсля «потрясного» прибуття на афганську землю Гай освоювалась у новому свiтi з почуттям чогось фатального, навiть перший похiд до гарнiзонноi лавки здавався подiею. Ішла помiж модулями, вiдчуваючи на собi погляди-стрiли, погляди-аркани i погляди-безнадii. Знала, що мае доладну фiгурку, трохи рiзкувате, але манливе своею несхожiстю на iнших обличчя з глибокосiрими очима, напевне, мала ще якусь там вроду, та вважала, що не завадило б трохи бiльше.

Переступила порiг крамницi, сподiваючись розслабити тiло, що мимоволi напружилося пiд зацiкавленими поглядами, але ситуацiя, в яку потрапила, примусила майже зiщулитись.

– Слухай, хвойдо, менi начхати з ким ти спиш, думаеш, що нiхто нiчого не знае. Давай цигарки i печиво i я зникну, – майже кричав у обличчя молодоi жiнки, що стояла по той бiк прилавка, екзольтований сержантик.

– Я тобi сказала, стань у чергу як усi, – говорила та, помiтно хвилюючись: червонi плями затопили обличчя, а в голосi вiдчувалася вiбрацiя.

– Та пiшла ти… Я пiд кулями вчора повзав, а вона тут викабелюеться.

– А сам би ти не пiшов?… Он тi хлопчаки теж учора не на Маямi кайфували, – вона кивнула головою убiк невеличкоi черги. – Чим ти кращий?

– Афганська шворка, – цвiркнув разом зi слиною сержант i вискочив iз крамницi, грюкнувши дверима.

Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це ii облаяли, уявила себе за прилавком. Нiколи не вмiла достойно реагувати на подiбне, завжди пасувала.

– Замовляйте, чого мовчите? – обiзвалась до неi жiночка, якiй щойно перепало.

Гай збагнула, що вони залишились у крамницi вдвох.

– Менi чаю.

– Який давати: iндiйський, цейлонський?

– Кращий.

– Вiзьмiть оцей – крупнолистний, – вже з абсолютним спокоем у голосi сказала продавець, а потiм зацiкавлено зиркнувши, запитала: – А ви, мабуть, новенька?

– Так.

– Вразило? Менi теж неприемно, але, повiрте, це не найгiрше. Треба робити знижку на iхнi нерви, хоча я цього не залишу, на комсомольських зборах розберемось.

– Мабуть, варто, – сказала Серафима, а мисль ковзнула кудись убiк: значить, загроза соцреалiстичного виховання неминуче буде переслiдувати не тiльки того сержантика, а й ii саму, бо якось нiколи не клеiлось з кодексами, уставами, догмами, правилами – завжди несло кудись за рамки. Їi лаяли, iй клеiли догани, рiзали статтi, публiчно робили всiлякi критичнi резюме, а потайки залицялись i шепотiли солодавi комплiменти.

Невеличка, симпатична господиня крамницi вiдволiклась до покупця, який щойно переступив порiг. Гай хотiла йти, але ii окликнули:

– Почекайте хвилиночку.

Зупинилась, розглядаючи трохи розмаiтiший, нiж у Союзi товар: болгарськi цигарки, консерви, дрiбна всячина…

– Давай познайомимось, мене звуть Ленкою, а тебе? – зовсiм запросто звернулась продавець.

Назвавши себе, Серафима запитала:

– А прiзвище твое як?

– Навiщо? Ленка та й годi – я звикла.

Розговорилися, може й нi про що, але якось по-людськи, такий механiзм взаемин не передбачае анiякiсiньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашнiй день, про подряпину на лiвiй нозi, про колишню рашидiвську полiтику щодо Сходу, про змiни в Союзi, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спiлкування у клубочок.

– Якщо у тебе нiчогiсiнько немае, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатiеш – повернеш.

– Не завадило б, – без особливого ентузiазму сказала Серафима.

– Так давай рвонемо сьогоднi у дукан[3 - Невелика крамниця.], тут недалеко. Я скоро зачиняюсь, а кого-небудь умовити, щоб звозив нас нишком, це для мене – раз плюнути.

– А чого б i нi.

– То почекай, я скоро.

Коли всiлякi засуви й замки, рипнувши, клацнувши, скреготнувши, засвiдчили цiлковиту надiйнiсть замикання гарнiзонноi крамницi, сонце вже трохи похилилось до заходу. Залишивши Серафиму коло басейну, Ленка зникла в пошуках Колянi, що помирав вiд бажання кудись ii прокатати.

Гай сiла на край доладно викладеного дикого камiння, яке надiйним обручем утримувало гладеньку стоячу воду. Обережно, наче крадькома поглянула на власне вiдображення – чомусь не сподобалась сама собi i провела по водi рукою, мовби стирабчи те, що побачила. Тепла вода приемно лоскотнула долоню.

Вж…ж…ик – якийсь дивний звук примусив пiдвести очi.

– Мадам, я увiковiчив вас, сподiваюся, ви не проти, – тягнучи неймовiрно широку усмiшку, звертався до неi чоловiк у цивiльному.

Серафима здвигнула плечима i промовчала.

– Ну, що ж, фото матиме назву «таемнича незнайомка», – сказав аби що сказати сумнiвний фотограф.

– Фантастична оригiнальнiсть, – iронiчно зронила Серафима.

– Коли я побачив вас…

– Тiльки не це – прошу, – безцеремонно перебила початок занудноi фрази. – Краще скажiть чи е тут щось таке, що могло б сподобатись?

– Звичайно е, мадам! – вигукнув чоловiк i заходився бiля торбинки, яку зняв з плеча. – Ви тiльки погляньте на цю красуню!

Продовгувата, велика – кiлограмiв на п’ять, з шерхуватою шкiрою диня через три хвилини лежала на розгорнутiй газетi «Известия», накраяна тонкими скибочками вздовж, а потiм ще й квадратиками впоперек. Медово-густий запах зваблював, можна було б не спокуситися, та особливоi необхiдностi в цьому не було, i Серафима здалась. Обережно вiдкусила шматочок пiкантноi жовтогарячоi м’якотi й, вiдчувши смак соковитоi насолоди, вiдкрила в собi схильнiсть до гурманства. Нi, таки афганська диня – це щось особливе! Божественну трапезу перебило насподiване наближення вiйськовоi машини.

– Який це ненормальний на такiй швидкостi жене сюди БТР! – прикриваючи газетою iмпровiзований стiл вiд наростаючоi хмари пилюги, вигукнув власник фотоапарата i динi.

– Серафимо, давай хутчiш! – крикнула Ленка, визираючи iз зеленкуватих металевих надр машини.

– Дякую, – встигла сказати Гай, озирнувшись на ходу.

– Мадам, iм’я! Як ваше iм’я? – гукнув чоловiк, наче щойно не почув вигукiв Ленки.

Машина рвонула з мiсця i помчала у дику пустельну безвiдь – такi собi мандри за чимось, чого ще не було.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ra-sa-plotnikova/afganskiy-kut-krilato-serafimi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Складний дерев’яний будиночок.




2


Рослина, росте кущем.




3


Невелика крамниця.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения